Старіє час
Старіє час… Не запевняй, що ні…
Бо свідчать навіть зморшки на стіні
і комарині протяги у рамі,
облуплена замазка на вікні,
що зміни відбулися й поза нами…
Зістаривсь час у найпевнішім місці,
в чутливій крапці стислого єства —
він в серце нурить щохвилинне вістря,
аби упевнитись, що ще душа жива…
То лжою вжалить, а то оцтом зради,
то посмішкою гострою діткне,
то закликом, а то мажорним ладом,
то кригою мовчання, то вогнем…
Та з кожним днем жало стає тупішим,
студна шпаринка ширша у вікні,
і ти, душе, в мені давно вже інша…
Зістаривсь час… чи, може, спорожнів…
І пагорбом зістарілим угору
щоволеньки береться дід старий, —
йому назустріч хрест дубовокорий
іде, вірніш, спускається згори…
І рами хрест все суне, су… позаду…
в провал вікна б’є світло голубе…
з двох боків крижм’я на людину пада…
вікно журби обрамлює… тебе…
***
