Весь світ для них фреска...
Весь світ для них фреска, світло ж у ньому - скло,
Ці дні, мабуть, найхимерніше, що з ними було.
Він звик до важкої втоми, яку вона ховала за тоннами мар,
Вона - до смутку десь серед тисяч дощових хмар.
Якби щось змінилось - помітили б всі:
Зцілилися б рани, зійшли б синці,
Зникли б усі чорнила, що звично сиділи на тендітній руці,
Життя б знову забилось, як вода у ріці.
Та світ для них - фреска, світло ж у ньому - скло.
Вони хотіли, щоб щось змінилось, та усе лишається так, як завжди й було.
Він далі ковтає дим її сигарет,
Вона далі пише за куплетом куплет.
Він далі шукає сенс в її втомлених очах,
Надіючись, помітити світло, мов в ліхтарях.
Зараз, під одною ковдрою, маючи один на двох дах,
Вона далі боїться, що колись і це перекинеться на прах.
Він боїться не менш ніж вона,
Та він має триматись міцно, немов стіна,
Він зарікся бути для неї опорою, попри те, що вже не мала,
Попри те, що вона давно вже сама все могла.
Коли ж він ловить на собі її погляд, згадує, що світло - скло,
Яке так нахабно й боляче врізається в тіло його.
Згадує, що світ навколо - це фреска, старіша, ніж він,
Мистецтво, що переживе будь-яке з поколінь.
Згадує кожну обіцянку, що дав сам собі,
Згадує, що йому байдуже на власне щастя, на її - ні.
Згадує хто він такий і для чого він на цій Землі,
Думаючи лише про те, якби зігріти її.
Тому знову робить вид, що все гаразд, ховаючись у її марах.
Тому знову покладає надії на дощ, що ховається у темних хмар.
Покладає надії, що він упаде останнім з усіх тягарів,
Що він заглушить усі страхи найголоснішим із шумів,
Що шумом своїм він зіб'є навіть лік днів,
Що час згорить, як щоденник, якого ніхто не вів.
Для них весь світ - фреска, світло ж у ньому - скло.
Вони пам'ятатимуть це і ці дні, щоб і як там не було...
