Вона голову Його тулила до грудей...
Вона голову Його тулила до грудей,
І вже не плакала вона… вона ридала.
Людей не бачила поміж людей,
Бо через них її кровинка помирала.
Її також убили, там, на тій горі,
Розіп’яли її його сльозами й кров’ю.
Які немов гвіздки, гострі й міцні,
Прибивали її до хреста безборонну.
Перед любов’ю нема як захиститись,
Здирає весь одяг і шкіру з сердець.
Марія пішла тихо Богу молитись,
І з сина знімати терновий вінець…
Та все не завершилось смертю,
І воскресіння не стало кінцем.
Серця матерів тернем роздерті,
Сини їх увінчані смерті вінцем.
Над тілом сина мати уже не плаче,
Ридає вона, він бо уже на ешафот.
Як перший Син Людський і Бога,
Цей страшний номер "двухсот"...
Помирають сини, залишаючи рану,
На серці своїх Марій-матерів.
Відкривають у рай ангели браму,
І на Марій надягають тернові вінці…
На другій стороні хреста покидають,
Прибитих навіки до них матерів.
Вечоріють дні і ночі світають,
На горі стаждань й безкрайого моря сліз…
