Я просто каталася під дощем
Закінчились, схоже, нарешті морози
Недоречні, я думаю, навесні,
Тому не бійся: це ніякі не сльози
На моєму обличчі такі рясні,
Я просто каталася під дощем.
Якби було можна відкрити серце,
Як двері я відкривала ключем...
А в коридорі висить люстерце,
Я рідко дивлюся туди, хоча
Хотіла б я бачити так, як у ньому,
Своє відображення в твоїх очах.
Вмикаю світло напівсвідомо —
І мрію про те, щоб так само просто
Переключалися за бажанням
Почуття: turn on — ми краплі воску,
Течемо, згоряючи, із зітханням,
Turn off — і ніякого там терпіння,
І нам взагалі не треба нічого.
Зручно ж? Такий собі пульт управління.
Ані тобі страждання терпкого,
Ні тягучого смутку надії — цинічно.
Досить, йду вмитися. Входжу до ванни,
Воду вмикаю вже теж механічно.
І знов піддаюся думкам невблаганним,
Що час плине швидко, як та вода.
І що з ним робити? Це ж миті життя.
І їх марнувати ніби шкода,
Та байдуже, потім — лише забуття,
Якщо наші спогади сплинуть і згаснуть.
А я йду по сходах, і легко, й протяжно,
Скрадаюсь, стрибаю, стою — баста.
Щастя й близьке і таке недосяжне,
Світиться десь, як та лампа над сходами.
Йти чи не йти? Ноги стали, як гирі.
Чому люди родяться пішоходами?
Сходинки: раз, два, три, чотири,
Сходинка вгору, і вниз, і знову —
Може, між ними всесвіт відчиниться?
Все вже прекрасно, все вже чудово.
Й погода теж дуже скоро зміниться.
