Жебрачка
Листок підсвічує листка
скляним крапластим литим світлом…
Яка торкає їх рука?
Хто дмухає на них сирітно?
Незримий дух з тамтого боку
листату ряску продува…
Холодить протягом неспокій,
коли зужиті вже слова
спливають з глибини потоку,
щоб свідчить — пам’ять ще жива…
Наприклад, «голод» — і незгасне
скресне обличчя жінки враз,
що, кажуть, з’їла діток власних
у той братеролюбний час…
Воно мене лякає й досі
звичайністю очей і кіс…
…Ця жінка дітям хліба просить…
А мати мимрить щось під ніс
і хреститься: «Свят, свят з тобою», —
і закрива нас пеленою,
щоб ми не бачили її…
—Прісні листки… давлюсь травою…
Десь забарились гостії…
О як же нудко… дайте солі…
А ваші дітки, хоч їх ї… —
Ми ж в материнському подолі
залишилися, мов вустюки…
І видно руку кощувату,
що тремко тягнеться до нас,
мукичку в неї сипле мати —
пороша біла піднялась…
Побачив янголів крізь неї
чи душі діточок дрібних,
тих з’їдених та убієнних,
яких побачити не встиг…
Вони довкола кружеляли
тієї жінки, наче рій,
і розверзалися провали
над людоїдкою вгорі…
І протягом пекло холодним,
і гострий вітер скальп стинав,
і липовий листок безодню
розкриту протягом латав…
***
