Жертовник
Жертовний камінь на узвишші,
хоч прохолов, та смертно дише…
скрізь хилитається полин
і гіркоту свою колише
у жилах скручених стеблин.
Сюди весною, мов на свято,
приводили коня на страту,
а згодом — і людей на згин
зганяли гуртом, як тварин.
І побивав тут Каїн брата,
і батька різав рідний син,
безлюдно скрізь — не видно ката
лише хитається полин…
…Сумні літа… глуха дорога,
і уявити неспромога,
як домагались ласки в Бога…
У небі кілька крапелин
кривавиться, як засторога.
А крок ступнеш — і в босі ноги
занозиться вогонь тернин…
Бог подобрішав? Чи уява
твоя збідніла і кривавих
не може тризнищ пригадать?
Але прислухавсь: — Слава! Слава! —
в землі? — за обрієм? — кричать…
Запалась, може, в землю віра
кривава?.. Вигуки допіру
знов пролунали: — На офіру! —
Незримі голоси кричать…
Слухняно плентаюсь на згірок
під лезо пломеню? меча?
Знімає маску камінь сірий:
в його очах — печаль, печаль…
На ньому голосила мати —
сіль злизував я потім з щік.
Обличчям схожий він на брата,
Тарас на ньому відпечатавсь
карбами — тридцять третій рік…
Жертовний камінь жорнуватий —
з-під нього кров тече чи сік?
***
