Герасим’юк Василь
Над нами інший лік епох,
душі і праху.
Ми світ поділимо на двох.
Безмежжя — птаху.
Мені — в узорах давніх меж —
поля-полотна.
В якому часі ти живеш,
Ця осінь, Боже, також золота.
Світає. Вечоріє. Крик навколо.
Припухлі розтулила ти уста.
І день іде, і ніч іде, і голо…
Земля ця
восени вві сні
чомусь
Іванові Остафійчуку
Хтось грає за лісом на скрипці. Спасіте його.
Чи скрипку з-за шраліса чути?
Та швидше з могили.
То вічний був ліс.
В тому лісі потоки шуміли.
Коли в тобі зрубали
щось високе і горде,
і воно впало на душу, мов колода,
і не анабш, куди її подіти…
(Спалиш — сам згориш!)
Отак і носитимеш на серці,
доки поволеньки не струхлявіє…
Прокажені, брате. Колокільця
знов озвались…
Застеляй столи.
На тобі нема живого місця.
Застеляй столи — ми вже прийшли.
Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені…
Немов у забуте століття зайшов
і стоїш.
Поблизу в тумані повільно бредуть прокажені.
Дзвіночки про них сповіщають,
сповільнюють вірш.
Покійник лежить у хаті,
а в темних сінях
я повис на гаку
і кричу: “Я вишу!”
І крізь регіт і вівкання
мене запитують:
“На кому висиш?”
Літавиця стоїть на воді.
Там, де стала, там — плесо,
щоби кола пішли золоті,
де лице її щезло.
Йдуть на берег з води —
по лісах
і по хмарах — верхами.
Невже празниковий розходиться люд?
Не свято, а битва.
Я можу молитись Тобі тільки тут,
хоч це — не молитва.
Не треба трембіт. Люд пішов, як під лід,
в слова, як в рекрути.
Не знаю, чому ви завжди боялися
божевільних і привидів.
Може, тому, що божевільний забагато
розказував,
знаючи про вас те, що самі не знали чи не
хотіли,
а привид перестрівав глупої ночі
Вітри звіялись високо на горі —
клин косарів обвівали.
Вітер з долу вирвав кілька голосів
і приніс на мій схил гори, життя.
Я не впізнав ті голоси,
тим більше не міг докупи зв’язати,
я лише обхопив руками бука,
Дванадцять сивих суддів сидять
у сутінках під стіною,
а я ховаю очі, як тать.
Що стало, старці, зі мною?
Чому ви тут? Ви ж приходите в час
найпершої тільки купелі,
і більше до скону не чути вас,