Герасим’юк Василь
Малий у вишитій сорочці,
він заглядав під всі столи.
Гонорний був, бо старші хлопці
уперше в хованки взяли.
Та надійшла найбільша радість:
настала і його пора,
бо випало йому ховатись.
Сивнющу гілку яблукату
ти ненароком відчахнув —
до себе притягав — почув
слабенький тріск, немов крізь вату.
Немов шепнула: “Відійди.
Упасти дай на землю в туску”.
Ти вбиту притулив галузку
Я вірші пишу
вночі в Прокураві,
я вірші пишу
в татовій хаті,
доки сидять
під стіною на лаві
мої предки
вбиті й потяті.
…І заклинання мольфарів
промовив бахур.
І знову не почули слів,
хто ждав метафор.
Лиш забрязчала тьма оков,
і знову — галас,
щоб тільки з кров’ю лиш любов
Раптом світ в зіницях затремтів
так, немовби я заледь не скоїв
смерть комусь.
Я руки опустив.
Я відходжу від злоби страшної.
Я притишив кров, притишив крок
Мирославові Небелюкові
Він прибіжить.
Він буде коло хати
на чомусь грати, чимось цоркотати.
І ти всміхнешся, вискочиш надвір:
— Здоров, музико! Чий ти будеш, хлопче?
Сьогодні із трьох спроб
два рази назву Василя Стефаника.
Мені здається, що подібне щось
відбувалося і з тобою,
бо то не куля тебе вбила,
то хліб замочився в крові, в маминій пазусі.
Коли моя мати заходить до церкви,
вона нікого не помічає,
доки іде на своє місце.
Вона зупиняється
маленькою дівчинкою,
майже прозорою
у золотому повітрі
Вона несе мені малиннику
і гасить ватри —
хто наврочив, мамо?
Лише її одну,
лише таку
я кличу обгорілими губами,
і руки простягаю на краю,
й шепочу: “Довга, мамо, ця морока”.
Рівноапостольний Святий
Князь Володимир Великий
тримає над Києвом хрест важкий
не відпускає
Дніпровий рій
на Вавілонські ріки.
З хитрих ваших
Найтонша ватра не згаса
під небесами,
немов тримає небеса
у тьмі над нами
лише вона. Одним одна.
Тому й тримає.
І є печаль, і є вина,
Я промчався тунелем тих літ,
де лиш протяг і втома,
і малим повернувся на світ,
та змаліли і вдома
ті великі боги і дідьки,
що в дитинстві лякали.
Я сказав про підземні стежки,