Герасим’юк Василь
Я знову не зберіг тебе, надіє.
Я знову перебив тобі крило.
Тепер за тебе стати не посміє
душі моєї чорне ремесло.
Так треба: загубити і забути.
Нехай це данина,
Літа душа, немов лоша у зливі…
Куди ж тобі, маленьке і дурне!
Ніхто не перебув ці смуги сиві,
ніхто й своєї втіхи не збагне.
Хоч крапелину золоту побачиш? –
умить розтане на твоїм хребті.
А ти все скачеш.
І днина тебе кожна покарає,
і ніч карає. Бо така пора.
Бо в тому, що на цін землі минає,
не гідна смертних, не достойна гра.
На дні і ночі в тоскній круговерті
вже не простерти слово молоде.
Але не бійся. Зокрема і смерті.
Їх запалюють аж тоді,
коли і найбільші верхи
від учора – під снігом.
Вони горять повільно,
високо здіймаючи свій дим,
бо пахне так,
ніби щойно обтесана деревина,
і в ньому вільно літає
Під дулами конвойних автоматів
жили, вмирали, навіть з домовин
вставали.
Як страждальців божий син
підніме?
Неправда, що деспот засліпить поета,
й поета, який прикривав
криваву стіну, як барвиста верета,
бо в того поета у грудях трепета –
він душу чужу вколисав.
Невже не посмів ну хоч раз, ненароком
у день зазирнути живий,
Ніби я пропав у цих полях…
Що, крім них, – вітри и небесні скали?
Хто у кому?
Де попропадали?
Більше – в глині? в вітрі? в небесах?
Мовчав, а прокидаєшся від крику,
бо сни досвітні – рани ножові.
На тілі – сироти старого віку.
Ми – сироти, і нам немає ліку.
Малі й великі, мертві і живі.
А ти, що не довчився у предтеч,
Ніч то вельможна, то тривожна,
то осоружна, то острожна,
то химородна, то хмільна.
Невже і ця тривога ложна?
Любить чи вижити не можна.
Нехай болить кровина кожна,
нехай свистить душа безбожна
Я від сьогодні служу водночас
чортові й богу.
Дайте дорогу, братчики, раз.
Дайте дорогу.
Я не боюсь ні погроз, ні образ.
Тільки – потроху.
Навіть від вас.
Останніх років київське кіно
в малому залі дня зими пройшло.
Згадалось: від людини до предмета –
Про всіх, про все. Ти бачив: не дано
тобі (про це вже сказано було)
“життя сприймати як життя поета”.
Ти зрозумів і крок ступив назад,
Верхи й ліси вже хтось нашепотів
своїми віршами…
Не шумом вічним
я сповнений, а спійманий на відчай
незнаним гулом і слідами слів.