Герасим’юк Василь
Любові Голоті
Приснилися вірші 81-го.
Згадалася кожна пора того року так,
як жодна інша.
Згадалися тижні і дні віршів і рядків.
Та забулися навіть місяці,
коли не було поезії.
Удосвіта – вірші. Слова молоді,
хоча й непривітні.
І ти прошепочеш отак, як тоді:
в сімнадцять, у квітні.
І знову запахнуть, і знов зазвучать
твої розповиті.
Кому ще потрібна така благодать
Де ті царі, що підуть з пастушками,
коли зоря засвітить ув очу?
Мовчать сніги над нами і під нами.
На стіл різдвяний ставимо свічу.
Нам вистачило страху правди й бомби.
Нам, кинутим у світ, як на прорив,
про віру, що вернулась в катакомби,
Блукав і світу білого не бачив,
на велелюдді, як у пущі, жив.
Але почув не шепіт – легіт наче:
“Згадай мотив”.
І ти згадав мотив.
Все, що невірні сльози навертало,
Люблю мамин почерк. Слова її переловім.
Їх можна читати, шептати і не відпускати.
Не жить мені більше, у світі не жить молодім,
та нинішню радість не зможе ніхто відібрати.
Відчую розхристану днину – як материн спів.
Відчую відчахнуту гілку – заниє, як слово.
Відчую осквернену душу – з таких вона слів,
Те найменше звіря,
що в смереках проскаче,
та найменша зоря,
що на сіні заплаче,
те найменше маля,
що хлюпоче в потоці,
та найменша земля
Жовта нитка буде. Нитка жовта.
Жовта барва горбиться, як віск.
Ти не щез – на полотні зійшов ти
проступаєш, як осінній ліс
крізь імлу досвітню.
А зворотна
є стезя?!
– Що таке, мамо, Космач?
Скільки присілків у нього?
– Сину, це материн плач.
В неї немає нікого.
– Хто його, мамо, зіткав?
Звідки воскОвії плити?
– Сину, це з жовтих отав.
На тій горі вітри збивають з ніг,
сльозяться очі і в очах дерева.
З гори течуть, звиваючись…
Лиш хата
стоїть собі. Ніхто в ній не живе.
Я чув, що люди ті давно померли,
і нині в хаті розгулявся вітер
такий, як скрізь, бо хата вся – зі шпар:
Якщо колгосп імені Лесі Українки
платив твоїй матері
півтора карбованця на місяць,
якщо із твоєї дідівщини
брали щороку
найбільшу копицю сіна,
якщо ти, початкуючий поет,
зі своїми вівцями пас кілька колгоспних –
Для якого вовка лютого,
для якого лиса хитрого,
для якого оленя печального,
для якого дика темного
залишено на дверях колиби напис:
“Просимо не розбивати”?
І кого має зупинити хрест,
Володимирові Вознюку
Дві афинки на сигліні… Однині
Вони вже є. Чорніють у росі
дві афинки на сигліні в долині:
в траві, в росі – з небес і голосів.
Гуде гора навпроти них – Палита.