Мозолевський Борис
З часом, за скіфськими переказами, з’явилась у них
народжена землею діва… Зевс, злігшись із нею,
призвів сина на ймення Скіф, який, перевершивши
славою своїх попередників, назвав народ за своїм
іменем скіфами. Серед нащадків цього царя були
два брати, що відзначалися доблестю.
Відбунтували, відлюбили,
Все розгубили на бігу.
Останні грона горобини
Горять на білому снігу.
Так первозданне, так світанно
Зачарувала слід зима.
— Озвись! — кричу тобі.— Кохана!
Нічний літаче, міста не буди,
Нехай собі спочине в снах дитячих.
І так всю ніч ґвалтують поїзди —
Зажди хоч ти, не квапся, мій літаче.
У тому місті є одне вікно,
Де я усім прийдешнім володію.
Там ждуть мене запекло і давно —
Де ходили ми степом тим,
Вже не б’ють крильми стрепети.
Не сміється ніч зорями —
Там тепер все зорано.
Пригадай колись, любая,
Скільки там було люблено!..
Воду п’є з Дніпра вересень.
А хто там ходить-колобродить,
Де степ наш росами сія?
Хто із тобою флірт заводить?
Хтось зовсім інший, а не я.
Не дорікаю, хай походить,—
Не потурбую палаша.
Чи хоч благеньке зерня зродить
За Джоном Донном
Піймай зорю, що небом проліта,
Лиши з дитятком корінь мандрагори.
Пізнай, куди ідуть від нас літа,
Або навчи русалок слухать хори.
Хто ратиці роздвоїв сатані?
Як відвертати жала навісні?
Я люблю тебе в червонім.
Срібні чайки понад морем.
Я люблю тебе в червонім! —
Божевільний злет брови.
У безобрійних зіницях
Пролітають дикі коні,
Пролітають над світами,
Не торкаючись трави.
За О. Блоком
І знов, сяйнувши з вінець винних,
Ти пропекла мене наскрізь
Дитинним зламом вуст невинних
У водограї чорних кіс.
Я поринаю в темні трунки
У тім саду, де вишні спіли
І місто снило віщі сни,
Колись міщанство знавісніле
Мене притисло до стіни.
Воно поріддям хизувалось,
По шию сидячи в багні.
Воно саме собі здавалось
Прийду колись, життям шаленим зморений,
В твій тихий дім між містом і селом,
Де двері за бамбуковими шторами
Ще пам’ятають рук моїх тепло.
Від заздрощів побліднуть всі Сальєрі,
Коли, зачувши з вулиці мій крок,
В передпокої голосно заллється,
Сиві гуси у ніч відкричали —
За моря, за моря, за моря…
На обличчі моєї печалі
Не світилася жодна зоря.
Спало небо, пусте і задимлене,
Я з тобою прощався вві сні.
Десь далеко, аж наче за Димером,
І все. І хмари. І нічого.
По хмарах тінь від літака.
Мов і не грілася ще вчора
В моїй руці твоя рука.
Іще ловлю той сон губами,
Спиваю вранішні вуста,
А вже навпіл нас розрубали