Перебийніс Петро
Сохне глина руда.
Відступає орда.
Гаснуть очі розкосі.
А сніги навскоси – на поля, на ліси.
Перекреслюють осінь.
Поспішають роки
по снігах навпрошки –
Викочується із пам’яті
жорстоке століття Дракона
і змітає на своєму шляху
народи і королівства.
Ось летить воно на мене
броньованою колоною,
переблискує зубами гусениць,
люто бризкає на всі боки
Тато косить конюшину,
а я несу через поле
горщики-близнята
з гарячим обідом.
Горщики не прості – золоті.
Що в одному горщику – борщик,
що в другому горщику – каша.
А хліба, каюся, немає.
Там, за рівниною голою,
кров’ю світанок набряк.
Бачу: охоплений полум’ям
крутиться в полі вітряк.
Вітром високим роздмухане,
полум’я крила жере.
Над світовими розрухами
На косогорі, біля школи,
стоїть у нас і до сьогодні
пощерблений віками,
та міцний
турецький стовп.
Зізнаюся: втікав я
з уроку стародавньої історії.
Було нелегко осідлати
Чорні очі карі,
тіні мовчазні…
Що мене чекає
в тій далечині?
Цідиться крізь мене
тиша польова.
Дідичу кремезний,
Окропило окропом
і сліди замело.
Покотило в Європу –
за сади, за село.
Відлетіло на захід.
Лиш під грім канонад
над солом’яним дахом
Тато хмурився зніміло,
був не майстер на слова.
Усміхався так несміло,
аж ламалася брова.
Та коли сміявся тато,
мама вишнею цвіла.
Усміхалась наша хата,
Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво
при досвітньому вікні.
Що це діється зі мною?
Хоч немає вороття, –
бачу: стежкою земною
У Тернополі тане зима,
розмовляє з вітрами гілля.
Видно, чайки здалля
прилітають сюди недарма.
Зацвітає Тернопіль
навесні, навесні.
І лоза вдалині
Рідна мово, зелена діброво!
Чую пісню твою запашну.
Ти квітуєш пелюстками слова
у морозних димах полину.
Все бувало: несито і ласо
двоголовий хижак позирав.
Кров’ю, мово, навік запеклася