Стус Василь
Танцює зек у батькових чоботях,
мов дерев’яним гупає прачем.
Під сивим небом і дрібним дощем
обтрушує він душу від скорботи
і сажі самоти. А дощ іде,
біжить вода за номерного коміра —
від Києва добіг би до Житомира
за шістдесят хвилин, котрі щодень
Цей спертий запах смерти, наче спирт,
геть виповнив кімнату синім чадом
душі, своїм притьмареним свічадом,
і обсідає душу, мов упир.
На чорному папері білі літери
просипані, мов янголи ясні,
котрі шепочуть: не марудься в сні,
з похмурого чола зажуру витри,
П’ючи біду, неначе оковиту,
я заховався, змовкнув і затих.
Ні ворогів, ні друзів дорогих,
ні сліз, ані клятьби, ані привіту,
ані небес, ні сонця — теж нема.
Мені затоваришила пітьма,
і мури світять, коли ніч безсонна
стоїть, мов небезпечна оборона —
За шибами туркочуть голуби
і горобці виспівують щасливі,
перегуки і гамори грайливі
все хлюпають об шиби, мов прибій,
так дивно відгороджений вікном
і зависоким муром. Синь небесна
до тебе прихиляється облесна,
а я, малий і недолугий гном,
Пірнаю в ночі, наче в сни,
до ранку не прочахну.
А три весни, як три стіни,
пополотніли з жаху.
Ще видиться: тонка сосна
пірнути в небо хоче,
стоїть дружина голосна
і в безвість тупить очі.
То як тобі пенати?
Тягнись, як шарий віл.
Десь шамотить Хрещатик
і кішлиться Поділ.
Подзенькують трамваї,
автобуси снують,
оденки десь справляють,
Пиячать і жують.
Б’ється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмурніють вірні вороги,
а зрадливі друзі — тішитись,
Будні тут тобі про свято,
а про свято — будні правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильні погляди буравлять,
хоч твоє зголіле серце
тут обмацують руками —
не зважай на те, не сердься:
те одвічне, що над нами,
Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже т в о є життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось?
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пойнялось
Навкруг обрізано жалі,
обтято голосіння
і нашепти. Десь при столі
батьків моїх тужіння
згорьоване. Мене ж мій мур
відгородив од нього.
Не чути їхніх слів-зажур,
урвалася дорога,
Вік би не бачити й не чуть
про тебе, скрипко чорна,
а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть,
неначе кров із горла,
і пахнуть рутою, котра
уже напівзабута,
і пахнуть м’ятою. Добра
сам Бог мені прелютий
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,