Курносов Єгор
Досвіта, зранку, я згадаю сон,
що був такий непевний і розмитий,
немов сльозами янголів умитий,
від слів жорстоких і страшних прокльон.
Я занотую всі шляхи незнані,
Прикладіть до моєї душі травень,
загорнувши у сувій вітру,
і... вдихайте, вдихайте трави,
і радійте цьому світу.
Доторкніться до неба потайки,
Щось трапляється надто пізно,
проте, іноді - не дарма.
Знов у серці блукає грізна -
зима.
Розгубилися і розбіглися
На всі боки розкинувся степ у смарагдовім мерехтінні.
Зорі сяяли знов споконвічним, холодним вогнем.
Так нестримано падали вниз, підкоряючись силі тяжіння,
догоряли до ранку в житах, і згасали під літнім дощем.
Вітер зорям стелив степову ковилову постіль,
Чорні води Дніпра, стіни Хортицьких скель,
лодії повертають додому.
Попереду - князівський дракар-корабель,
Святослав ним керує без втоми.
Хвилі чорною ковдрою б`ють в береги,
вузьке гирло приховує смерть.
Слово - написане, співане, сказане,
мовлене - не горить.
Слово навіки з душею пов`язане,
в серці весною бринить.
Слово буває жорстоким й ненависним,
Танок дощу і опалого листя,
вітер кружляє пил.
Осінь фарбує рідне обійстя
кольором жовтих чорнил.
Перша зоря піднялася над обрієм,
Мої шляхи, несповідні й тернисті,
наскрізь камінням сивим поросли.
Не з золота, а з днів своїх намисто
дозволили вони мені сплести.
Я не ховався і не зрадив долі,
Спадок предків - у нашій гарячій крові,
він - у голосі літнього вітру,
у борні, і в бою, у пекельній війні,
у бентежності нашого світу.
Голос крові міцніє, він вказує шлях,
Ступають важко ноги, біль пече,
неначе вовк, іде вперед - до краю.
Та воля до життя ще й досі в нім палає.
І погляд жевріє палких його очей...
Лиш скалки снів, і пам`яті тягар.
Дощ на вікнах малює вічність,
я навік відпускаю мить.
У очах твоїх - потойбічність,
й нескінченна небес блакить.
Голос твій заблукав самотній
Чорне сонце відбилось на вістрях мечів,
час запрошує у швидкоплинність.
Не пройдисвіти ми, і не втікачі, -
воїнів любить вічність.
Золотіє над степом сварга в імлі,