Olha Lypneva
Повір, тобі це не треба —
Мої поламані крила і розшматоване небо,
Моє роздерте серце, мої спаплюжені мрії…
Повір, я ж і любити, напевно, вже зовсім не вмію.
Послухай, тікай світ за очі.
Від чорноти моєї рятуйся й біжи, що є мочі.
десь серед всіх цих руїн,
де колись загубила себе,
добудую залишки стін,
щоб більше не бачить тебе.
⠀
зникни у цих рядках,
в руки твої
хочу я так
сильно
не говори
лиш обійми
Навіть, коли сьоме небо впаде на голову,
Я стоятиму поруч, триматиму твою руку.
Скільки не було б страху й мороку,
Скільки б не літати над головою круки.
Ти моя спина і я буду тобі спиною.
Через тебе всередині свище вітер,
Бо там такі дзюри, що так просто не залатати.
І мені напевно не стане літер,
Тож я не знаю як про все розказати.
Що ти прийшов і поселився прямо під шкіру,
Малюй на тілі моїм губами:
Ти — мій художник, я — твій орнамент.
Лишай руками свої ескізи,
Ніжно й неспішно з верху до низу.
Твори на тілі моїм сонети:
Ти — мій митець, а я — терцети.
Це не те, що надовго,
Це не те, що назавжди.
В кожного різна дорога,
В кожного різна правда.
Я з тобою щира,
залиш мене.
просто йди.
якби я могла, теж би пішла,
та кажуть, від себе не втекти.
а ти біжи,
я ж, в свою чергу, спалю всі мости,
Єдиною можливою варіацією моєї осені
Визнаю лише ту, що з твоєю присутністю.
Інших просто не треба, вони не запрошені,
Віддаю на вселюдський огляд цю резолюцію.
І нехай хто там що скаже, висуває свої аргументи,
Епіцентр вибуху
Прямо в цій кімнаті.
На одному видиху
Почали кохати.
Ми ж уже приречені:
Несміливі погляди,
І всі ми жадаємо бути потрібними, бути важливими.
Комусь бути рідними, комусь - особливими.
Ми всі палко хочемо бути незмінними,
Чи то пак, ніколи, ніким незамінними.
я вибіжу в люди
в морозну гарячку,
шукаючи руку твою.
а поки осінь,
а поки - в сплячку.
ходімо зі мною
