Лана Краска
озвись до мене закликом тужним
озвись до мене , Вечорова Зоре
я винна , чуєш ? я тепер в журбі
тепер земля голосить моїм горем
не проклинай за те , що не права
помилка в тому , що я нині плачу
а що буде далі
не раз він питав
вона ще не знала
сьогодні є зараз
і в ньому вони
а небо мені навіщо ?
у нього ж нема берегів
і голос його надто тихий
і пісня його не звучить
я тільки на небо погляну
і страх мою душу займа
я поринаю в вихор чистоти
шукаю таїну в забутому столітті
так , я не янгол - світоч доброти
але й не тіні зрадливе монисто
я не герой... людина... просто так...
крокую день-у-день у неймовірне
а вона знову малювала минуле
не категорично
але поступово
все далі і далі від сьогодення
пірнала туди, де вона невідома
а вона ж не назавжди
лиш на мить , не на вік
придивись - її очі
то болю і смутку безмежжя...
але попри цей біль її сміх ще дзвінкий
пити каву о шостій ранку
поки місто дрімає без світла
його сповідь в листах читати
і кохати його на відстані...
вона можливо вперше у житті не поспішала
можливо вперше слухала себе , а не чужих
кортіло щастя - щастя і шукала
оточуючих заздрість маючи за гріх
нікому і нічого - лиш мовчання вперте
вона ніколи першою не починала розмови
ніколи першою не надсилала закликів на двобій
така маленька й крихітна ,
з очима кольору діброви
вона одна на цілий світ сказала : " Він - мій !"
і найвідважніші та найхоробріші
і тиша знов
довічна
чи не вічна
на мить лишень
на день
чи на добу
а що їй в обіймах інших ?
від них пахне тільки неволею
їй небо пасує з хмаринками
не затхлість у парі з недолею
вона скаженіє від примусу
законів , тортур і насиллявона не купується цінником
...казали , що вона ніколи
ніколи , чуєш ? не була своєю
завжди чужа , завжди якась
непевна
знайомі ? ні
а подруги - тим паче