Володимир Каразуб
«Хто позирає на вітер, тому не сіяти,
а хто дивиться на хмари, той не жатиме».
Екклезіяст 11:4
Я любив дощ, тільки тому, що його любила вона,
Коли зазивала в альтанку неначе на власний острів,
Чим далі від берега - більшим здається край
Землі за яким ще не видно нового берега,
В розфокусі обрій, мов воском забризкав Ікар,
Повторним падінням з картини голандця Брейгеля.
Лихоманкою мова ще досі про очі крота.
Ваш камінь послужить мені прес-пап'є.
Віщі сни з четверга на п'ятницю
Лягають іще нерозваженим тягарем
Нічної мари, пропасницею, -
заразивши серце.
А тому,
Не важливо коли скажуть, що ти ріка,
І що в тебе вдивляються перехожі,
Що кинутий камінь сягає дна,
А слова не лягають на дно – ніколи.
Що безліч відбитих в тобі слідів,
Що сонце хлюпоче упавши на хвилі
По сірому мосту розлуки
Поволі їде катафалк.
Над ним гроза і небо чорне,
І чорний птах.
Ідуть за ним в плащах широких
Суворі постаті війни,
Дозволь вустам сказати те, що дмуть
Вітри в серцях сполокані дощами,
Та поцілунком не дозволь йому
Зректись грози, що в’юниться над нами.
Слова твої, без подиху – пусті
Як полотно, що зовсім не зворушно
Навряд чи колись пострічаєш колишній світ,
у, здається, подібному вимірі вулиць та схожості
дверей, за якими зникають знайомі тобі
лиш модою ледь видозмінені образи й постаті.
Здалеку
все видається незмінним. Чи навпаки,
Починаючи з міста в якому усе слова,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
Знаєш, ти можеш вірити в що завгодно,
Читати до біса усяку-всячину
Книг: романів, поезій, повістей,
Додатися краплею до повноводної
Ріки свого міста. Гарчати від злості,
Чи, знаєш, мурликати від любові
Це не просто плаття,
А цитата любові,
Фільму,
Епохи
Кімнати,
Арт-нуво.
Місто в ночі виглядало скам'янілим еквалайзером світла
Над яким от-от різким гулом завиє сирена війни.
Наче старі тополі покосяться і кришкою фортепіано, —
Густими тінями гепнуться
На зорями виструнчену поверхню озера.
І ми оглухнемо з тобою.
Ми говоримо про різні з тобою речі:
про зустрічі, музику, — особливо про музику.
Про те, що тобі подобається, а мені необхідне,
про течії красивих мелодій без звучання голосу, —
особливо без голосу.
Мавпуючи час ти його супроводжуєш часом.