№7
де межа, за якою вона стомиться з ним говорити?
мої кораблі, народившись, пливуть на коралові рифи.
очі її, невиспані, як небо над великим містом,
пора цьому наповнитись хоча б якимось змістом.
ти стирай із пам'яті, як з телефону
метри своїх зізнань і криків.
забувай про все, по дорозі додому,
йдучи перешийками вуличних стиків.
я ж, памятатиму всі твої звички,
історії міст, які нас ховали...
стосунки, як дим ароматизованої свічки,
в'їдається в пам’ять килиму в спальні.
коли буде осінь і братиме відчай,
за тим, що було й чого не вернути, -
не йди на сповідь, уникай свідчень,
цих допитів про наше спільне минуле.
нехай він тебе нарешті пробачить.
мене - хай ненавидить чорною люттю.
в нас мало снів і вдосталь побачень,
незмінною є лише наша сутінь.
і мої спогади про те, якими були
її сповіді в пустому партері,
наче заклики весною зими
повернутись до неї.