“Аж сюди, над залізо й бетон, пронеслося”
Аж сюди, над залізо й бетон, пронеслося
раннє вітру зітхання, тужливе, осіннє,
і мені заплело у волосся
своє тихе квиління.
Десь далеко у полі дрімають ще роси
і спросоння нашіптують марення травам …
Де у місті зустріну я осінь
і сумну, і ласкаву?
Між будинками клаптик ув’язнений неба,
довкруги тільки мертвий на камені камінь;
в місті вулиць смітити не треба
золотими листками.
1950
