БАЛАДА ПРО ЛИСТЯ
Через лісопосадку, там, де кулі свистіли,
Поспішала «швидка», мов на крилах летіла;
З бліндажа в медсанбат командира везла,
Та здавалось йому, вона ледве повзла.
Бо в салоні, за ним з водієм, з медсестрою
Було троє поранених з передової,
Після обстрілу з «градів». І треба тепер
Довезти їх живими, хоч і сам би помер.
Голова перев’язана, кров виступає,
Але сам командир того не помічає,
Бо в засідку потрапила їхня «швидка»,
Вся посічена кулями, в чорних дірках.
А з боків – тільки листя зелене з гілками,
Яке лізе в кабіну, мов торкає руками,
Наче хоче сказати щось, допомогти,
Як бійцям у майбутнє з біди прорости.
Аж попереду: там, куди їхати треба, –
В камуфляжі фігура, ніби впала із неба.
То із гранатометом в руках люте зло,
Що на землю до нас диверсантом прийшло,
Що бійців у окопах поливає із «градів»
І на мирні оселі тонни мін і снарядів
Направляє і нищить все живе і святе:
Те, що в мирі живе і під сонцем росте.
І у нього тепер в перехресті прицілу
Ця «швидка» із бійцями, яка вже через силу
Крізь посадку долає свій шлях в медсанбат,
І водій за кермом, а із ним – і комбат,
Які наче завмерли і дивляться в очі
Тому нелюду, що їх понищити хоче.
І летить, мов метелик, біленька «швидка»
Крізь приціл в темні очі того хижака.
Що ж тепер ті думки про бійців і про хату,
Там, де сонечко-син, там. де сонечко-мати
І де сонячний безмір очей в майбуття:
Весь коханої всесвіт заради життя?
Тихо-тихо на серці, наче впала завіса
І відкрилася доля його лиховісна.
І хоч сонце над світом, та вже стукає ніч
До комбата у серце на тлі любих облич.
Прогриміло назустріч, струсонуло машину
Так, що та аж підскочила вгору на шинах,
Та двигун працював і кабіна – «в строю»,
І комбат з водієм – досі в ній, не в раю.
Підняли вони очі й побачили… листя
Бо воно (замість скла) у повітрі зависло,
Захистивши «швидку», а у неї – бійців,
Хоч на них вже дивилася смерть крізь приціл.
Ну, а той, що хотів заподіяти лихо,
Уже трупом лежав і було тихо-тихо.
Так, у тиші, й поїхали всі в медсанбат,
Та недовго були там водій, і комбат.
Вони – знову назад разом із медсестрою,
Повернулись туди, де воюють герої,
Яких серце все кличе в атаку і в бій,
Але мусять сидіти, – немов на забій.
Розповів із приїздом комбат про те диво,
Як їх листя від смерті тоді захистило,
І сказав, що коли вже воно повстає,
То це значить, земля нам свій знак подає.
Тому – «годі в окопах сидіти і гнити,
Треба землю від ворога нам захистити!» –
І під ранок, зненацька, захопив батальйон
У великому місті зразу цілий район.
І тоді піднялися усі батальйони
Та й звільнили від ворога наші кордони.
І летів листопад: вже під гімн, урочисто,
Переможно співали бійці голосисті.
Жовте листя з дерев їм летіло під ноги,
Вистеляючи шлях уже іменем Бога:
Там, де небо синіє для нас з висоти,
Щоб ми знову до нього хотіли рости.
