Диво...
Вона була - неперевершено вродлива,
І я хвилюючись, забув про все на світі,
Зустрівшись поглядом з казковими очима,
Скульптурою закам’янів - тієї ж миті...
Червона парасолька, плащ під колір неба,
А поряд - долматинець, чорно - білий,
Картина майстра...Кращої - не треба,
Щоб ранок фарбами, розмалювати сірий...
Завмерло все...А потім, світлофор,
Зеленим світлом підморгнув грайливо,
Вона пішла...Та на душі - мажор,
Скрізь сумний дощ...Я бачив...Диво!
