До товариша
Чи згадали хоч раз ви про мене в тюрмі,
Як про вас я спогадую, хвора?
Як ростинам бракує життя в вогкій тьмі,
Так обом нам бракує простора.
Темна доля забрала життя мого рай.
Вам його темна сила забрала.
Через весь поневолений рідний ваш край
Наче зла хуртовина заграла.
Ох, тепера мене у недолі моїй
Не один добрий друг потішає:
«Не годиться журитись в пригоді такій,
Адже іншим ще гірше буває!»
Та які се слова і даремні, й нудні,
Хоч порадники щирі й охочі.
Якби знали сі люди, які то сумні
Дні без сонця, без місяця ночі!
Та не знають вони, що приваблює нас
Навіть сніжная буря зимою.
Що нас так порива у безрадісний час
Навіть гомін дощу за тюрмою.
Та ще гірше, ніж болі й неволя тісна,
Ся єдиная думка вбиває,
Ся розвага людська і ганебна, й страшна:
«Адже іншим ще гірше буває!»
Якби знать, що останні на світі терни
Нам уквітчають чола криваві,
Хай би ранили гостро і люто вони,
Ми б стояли, як владарі, в славі.
В тім і жаль, що, хоч би ми черпати могли
Непомірними чашами горе,
Скільки б ми таких кубків гірких не пили,-
Ще зостанеться цілеє море.
В тім і лихо, що, скільки б вінків не плели
Для робітників діла і слова,
Скільки б терну на тії вінки не стяли,
Ще зостанеться ціла діброва.
19.01.1897
