Дзеркала
І
Дзеркала залишають твої відображення
В своїй пам’яті. Вони перетасовують їх як картяр,
Що ніколи не махлює і не зиркає на перстень сонця,
А твою присутність помічають коли ти
Недовіряєш власному віддзеркаленню,
Бо віра для них категорія віддзеркаленого
А тому ніхто не побачить тебе, навіть самі дзеркала.
ІІ
Повертаючись до того трюмо, я все-таки
Мав рацію, що твоя любов, це досконала поезія,
Наготи. Вона розпорювала вив’язані рядки сукні
І кривилася на той натюрморт, що я малював.
Вона позбавляла мене фарб, але
Вливала промені дійсності на картину,
Що була більшою за моє бажання змальовувати.
І я почав писати подумки, і завжди на піску,
Щоб слова мої зникали ніжним шумовинням твого віддиху.
ІІІ
Якби я тоді писав — це було б жалюгідним мавпуванням,
Спробою написати сонце вийшовши на пленер,
Зимою. Приблизити те, що долають за допомогою
Телескопів, або уяви, але тепер,
Я можу писати стверджуючи, що закони термодинаміки
Чудово описують розставання тих,
Хто перелив віск свого серця у форму
Пам’яті,
Що все більше уподібнюється дзеркалам.
12.02.2024
