Фентезі
Вибухну мов Санторин
адже я напевне знаю —
вовкулаки всіх країн
знов єднаються у зграю
І безопірно мов слиз
точаться крізь огорожі
бо людина кожна із
випадком нещасним схожа
Відчуває кожна злість
зголодніла та невчасна
і гризе коняки кість
труп засмаживши Пегаса
Йде з фортець у негліже
з-писками-змішало-лиця
бо іржавим пилом вже
розпорошилася криця
А в хатках вітри сичать
крізь шпарини мов зміюки
і гіллячини летять
як відтяті катом руки
Та меча здійнявши хрест
я втуплю у ніч самітних
очі кольору небес
ураганами вагітних
Розпочну усе з кінця
в час коли несамовито
неприборкані сонця
підіймаються над світом
Гасне хай нічна свіча —
вже віконниці зірвали
ті хто теж носив меча
навіть ідучи за ралом
Ті що зрозуміли враз
в нечисті вдивившись лави —
переслідує ж бо нас
витвір власної уяви
Ті що встануть не дурні —
одурманені безмежно
і судовища страшні
лиш від них тепер залежать.
