К.Марло В.Шекспір Сонет 73
Ти бачиш у мені ту пору, те,
Що промайнуло листям золотим.
Там, на гілках був хор пташок... Вплете,
Сну осінь феї вади, з злим самим,
Що зруйнувало сутінки, де дня,
Після заходу сонця, силу вже
Всевладдя ніч бере, наче брехня
Зірок, й до ранку сором береже.
Трухлявий пень, від юних ще часів,
Вогню злиття насичує.., бере
Найкраще... із сонетів барв та слів,
Бо смертне враз згасає, як старе.
Чи бачиш це., у близькості кінця,
Міцніше люблять золоті серця.
