Колискова першого дня
В кімнаті з вікнами на весну
цвітіння вечорове в’яне.
Я у теплі твоєму скресну,
зерно, просвітлене і тьмяне,
найзолотіша із піщинок!
Я над тобою. Твій спочинок —
немов рівнина… Ось ти спиш,
і ми удвох в оселі тиш.
Не сколихну тебе, мій сину.
Ця сутінь кольору ожин.
Тобі з густих і частих жил
вигойдую галузку синю.
І так чатую, дерев’яне
своє крило відклавши вбік.
До тебе плинуть версти рік,
ідуть ліси, мов каравани…
(І вчасні проліски зійшли
з підвалин снігу та золи…)
А ми укриті, мов корою.
Повиті присмерком повіки.
Як ти шумів моєю кров’ю!
Ти народив мене навіки,
мій сину,
смерте і надіє!
Мій березневий, на вустах
твоїх —
мій подих. Ти ще трохи птах.
Впізнай мене, коли стемніє.
