людина-змія
твої рухи фемінні, твоя шкіра тонка і прозора,
темна лінія губ, наче дикої ягоди сік,
ти ідеш – і здаля уже видно, як плавляться смоли,
як хитається стан у ламкої людини-змії
я дивлюсь на твої гоструваті фігурні коліна
і смакую, як ти забираєш волосся з чола,
наче демон-світильник, крізь одежу просвічує тіло;
твоя тінь власну тінь на гарячий асфальт відкида
то даєшся рукам, як покірна і зваблена глина,
а то рвешся, як біс, і пускаєш болючий розряд ;
як приємно тебе вигинати й писати картину,
і як страшно знайти на собі твій осмислений яд
я за хитрість твою і красиву гнучку оболонку
віддаю по життю і щоразу надривно сміюсь.
і дарма, що мій брат за палітри поставив іконку,
невже спинить вона невтолиму людину-змію?
підповзай, підповзай,
оплітай мені ступні і вени,
притуляйся до ніг і прощення проси у стіни.
твої зрізані пасма мені стануть новим оберегом,
а лице я візьму для лунарних своїх королів
ти лежиш - і волосся, - ніби сонця безумні розливи,
як торкаю його, то здається, що зарево п'ю.
хто полюбить тебе, буде маєним і нещасливим,
бо навзаєм не скаже змія: "Я люблю"
