Маніфест “зламаних людей”
Ода до нових, самостійних й молодих.
ґенерація “чорні скульптори”
1
Нам час міняти усталені канони,
Ніби береги чи між країн кордони.
Ми нове покоління “зламаних людей”,
Коли слово має владу
І ця влада б’є!
Коли слово розмиває значення всіх сенсів,
Натягує на тебе шапку поетових Шевченків.
Коли воно затягує знову у ярмо,
Свідомо робиш вибір –
“Почнем новий рядок”.
Свідомо обираєш між гробом і суспільством,
Готове розірвати тебе, ніби ту кістку,
Що колись уже обгризли всі міські собаки
Та залишився ти –
Побачимо хто крайній!
Поет може творити в залежності від себе,
Тільки так він зможе дійти до мізансцени.
І заявити світу, що в серці тільки слово,
А цим словом було
лиш одне – свобода.
<пауза>
2
Коли ж ще інші блукають у імлі,
У канонічних формулах, правилах, законах.
Коли ж іще не знають, яке обрати слово,
Щоб розпочати вірші, поезії
не в комах.
Не в стилістичних нормах, ховаючись у ґрунт,
А заявити світу, що пишуть про серйозне,
Про ритміку думок, ніби знову потяг
Прибув до голови із повними вагонами,
– А вивантажувати хто?
– Правильно, самому лиш!
В очікуванні, що хтось за це нам дасть медалі,
Сам “наш” поет нам скаже: “Тримайте курс і далі.”
І піде собі тихенько писати у журналі,
Що “знову молодняк, нічим
не здивували”.
Нічого не принесли нового їм до сцени
Лише повторюєм слова,
що вже давно затерті,
І мали б загубитися десь у словниках,
Десь у дев’ятнадцятих молодих віках.
Ось так вона й працює ця суспільна пам’ять.
Один поет – герой, а інший – просто зрадник.
3
Поет повинен завжди писати у квадраті,
Тепер його основа – це шестистопні ямби,
Поет попав за ґрати золотої клітки,
Як тобі залежати від очевидних ритмів?
Коли мій поет натомість тягне довгу ноту,
Завойовує увагу дивними зворотами.
Роздирає сорочки, сидячи з рядками,
Женеться за новим, а не орденами.
Чому ми завжди маємо рівнятися на інших?
Ми нове покоління, ми новий символ віршів!
Ми самі творимо нові кордони й береги,
Ми – новий ворог старих поколінь!
Ми нове покоління молодих тридцятих,
Ми творимо писк моди і як треба писати.
Як бачити хороше в тому, що погане,
Як поєднувати те, що канон не радить!
Це ми новий канон, це ми великі грози!
Що наступають “старикам” розлючено на ноги.
Ми прогресивна молодь і нам є ще що сказати,
Ми нове покоління, що не боїться страти.
Ми нове надбання письменних революцій,
Діти Хвильових, Йогансенів і Курбасів.
Час нам вже творити! Час нам заявити,
Що нове покоління не “втрачене”,
А тільки має цвісти.