Мене не лякає
Мене не лякає самотність, приємно послухати тишу,
Буває, не схочу до гурту, заради мовчання залишусь.
Залишусь на березі річки, мов в рідній до болю домівці,
Послухаю дзюркіт водиці, пройду до святої криниці.
І зможу згадати, як випав з колиски старої в дитинстві,
Як щиро з цього сміялась рідня, що на свято зібралась.
З старого колодязя вмиюсь, з цебра, льодовою водою
І, хрестиком вишитим, витрусь рушником, що висить наді мною.
Модельні зніму черевики, відчую приємну вологу,
Бо босі ноги, як в морі, в травиці з росою потонуть.
Пройду по зеленім споришу і, раптом, зупиниться сонце,
Пташина в небі застигне, і цілим побачу віконце,
Розбите тією рукою, що зараз аркуш тримає,
І в серці луна відгукнеться, і в пам’яті рід воскресає…
Побачу рідну матусю і діда, що сітку збирає,
Сріблясту пійману рибу, що зараз і в річці немає.
Себе, босоногим й щасливим, турботи і злиднів не знаючим,
Дядьків і веселого батька, про щастя і долю співаючих.
Побачу ще спритну бабусю, тітками тихенько керуючу,
І тацю з пухкими млинцями, спокусливо й смачно паруючу.
Відчую запах полину, що ввечері в полі гойдається,
Ковтну набігаючу слину, з уяви млинці проганяючи.
І з болем думка прокинеться, як хутко в наш час забувається,
Все те, що і є Батьківщина, що в пам’ять з дитинства в’їдається.
Я прошу, уважніше, друзі, до серця прислухайтесь слів,
Не можемо знати усіх ми, від пращура, сестер й братів.
Живемо не турбуючись, часом, що хворий навпроти сусід,
Забули про дружні стосунки, хоч з Кия іде родовід.
Про рідну забуту праматір я хочу всім нам нагадати –
Повинно борги повертати правічній терплячій батьківській хаті.
10.01.0…
