Моя онученька (Збірка)
1960 рік, Київ, видавництво «Дитвидав»
ДЛЯ ТЕБЕ ЗОРІ СЯЮТЬ
Для тебе зорі сяють,
онученько моя,
і в радості, без краю
квітками сад буя.
І сонце сяйвом грає,
куди не подивлюсь.
Свої пісні складає
для тебе твій дідусь.
ОРИСЯ КОШИКА ВЗЯЛА
Орися кошика взяла
в маленькі рученята,
і на базар вона пішла
до другої кімнати.
А перед тим, коли іти,
вона сказала діду,
що треба моркви принести
й картоплі для обіду.
Та ось вона уже біжить,
жаліється, хороша:
хотіла півника купить,
але нестало грошей.
ОСЬ КУЛЬБАБКУ ЗІРВАЛА ОРИСЯ
Ось кульбабку зірвала Орися
і подула й розвіяла в пух…
І так довго я з нею дивився,
як пушинки лягали на луг…
Як у травах, де коники й квіти:
од хмаринки заплуталась тінь…
А навколо сміялося літо
і тремтіла на сонці Ірпінь…
ДЕ ДО СОНЦЯ КВІТКИ ПІДВЕЛИСЯ
Де до сонця квітки підвелися
і дрімає зелений ставок,
над водою спіймала Орися
жабенятко в рожевий сачок.
Не здригнуться листочки поснулі,
задивилась в ставок висота…
Тихо скрізь. Лиш кування зозулі
провіщує щасливі літа.
Але що це таке? Подивися!
Срібні краплі розбризкав стрибок,
Жабеня пожаліла Орися
і пустила його у ставок.
ДО ВЕЧОРА З РАНКУ
До вечора з ранку—
поглянь, подивися,—
що робить Оксанка,
те робить Орися.
Дають козеняті
листячко зелене,
у труді завзяті,
й не глядять на мене.
Несуть лялям „папки”,
рвуть для них цвіточки
і готують бабки
з мокрого пісочку.
Поглянь, подивися:
до вечора з ранку,
що робить Орися,
те робить Оксанка.
ОРИСЯ ЛЯЛЮ РОЗДЯГА
Орися лялю роздяга
і укладає спати.
А сонця золота юга
не покида кімнати.
Проміння грає на столі,
у дзеркалі, на квітах,
тремтить у пташки на крилі,
в садах, росою вмитих.
День в’яже сонячні снопи
і кличе в даль, за річку…
Маленькі губки кажуть: „Спи!”
й цілують лялю в щічку.
ЛИШЕ ЗАЧУЮ РІДНИЙ КРОК
Лише зачую рідний крок —
і швидше б’ється серце…
Кладе з лопаточки пісок
Орисенька в відерце.
Для неї сквер —неначе ліс,
над сквером неба далі…
Вона пита, чи не приніс
їй дід нової лялі.
А люди скрізь усе спішать,
куди не подивися,
і діда з лялькою стрічать
біжить моя Орися.
Немов щебечуть солов’ї,
кругом неначе свято.
Цілую щічки я її
і ручки-рученята.
СІЯЮТЬ НЕБА СИНІ ВИСІ
Сіяють неба сині висі,
все розцвітає, все живе…
Сьогодні мама для Орисі
купила платтячко нове.
На ньому кольори злилися
у квітів сонячних вогонь.
І так зворушливо Орися
мені показує його.
„Хороше платтячко? Дивися”,
мов промовля вона слова.
На нім квітки, й сама Орися
неначе квітка
СХОДИТЬ ДЕНЬ І ЗНОВУ ГАСНЕ
Сходить день і знову гасне,
посилає нам привіт…
І цікавий і прекрасний
оточив Орисю світ.
Все я чую безнастанне
лепетаннячко дзвінке…
І на що вона не гляне,
все пита: „Це що таке?”
„Що таке?”—шумить машина
в голубих потоках дня.
„Що таке?”—цвіте жоржина,
пробігає цуценя.
Нахиляє вітер віти,
все своїм життям живе…
І горобчики, і квіти,—
для Орисі все нове.
І веселі краєвиди
день для неї розгорта…
І про все питають діда
ці малесенькі вуста.
ВЗЯЛА ОРИСЯ КОШЕНЯ
Взяла Орися кошеня,
й воно подряпало їй ручки.
І сльози крапали в онучки,
їх витирав з любов’ю я.
„Не будеш гнать за ним усюди
й на руки брать це кошеня?”
І відповіло маленя
одним коротким словом:
„Буду”.
НЕ ХОЧЕ ОРИСЕНЬКА ЇСТИ
Не хоче Орисенька їсти,
а треба, щоб краще рости,
мов квітка та, свіжа, барвиста,
в саду Батьківщини цвісти.
Дитинко, не плач, не барися,
бо прийде по тебе Сірко.
Так слухай же маму, Орися,
їж кашу і пий молочко.
ДЕНЬ ЗА ВІКНОМ НАД МІСТОМ ВИСНЕ
День за вікном над містом висне
і накрива собою все.
Орися кнопочку натисне,
і ліфт униз її несе.
Крізь скло усмішкою ясною
очей сіяють промені.
Махну онученьці рукою,
й вона у відповідь—мені.
Моя онученька кохана
вже не колишнє немовля.
Вона в саду біля фонтана
уже з бабусею гуля.
Сад у зеленім шумі тоне,
кудись пливуть човни хмарок.
І кличе діда до балкона
тонкий Орисин голосок.
І я виходжу. Даль осіння,
як неба чистого блакить.
Моя маленька господиня
внизу з бабусею стоїть.
Цілунок ручкою своєю
мені ласкаво посила.
Ми розмовляємо із нею,
сміється радісно мала.
Десь літаки гудуть крилаті…
Я чую знов дрібненький крок.
і знов лунає у кімнаті
дзвінкий Орисин голосок.
І ляльку, мов дитя малеє,
вона колише у руках.
А з шафи погляда на неї
кіт у червоних чобітках.
СОНЦЕ ГРІЄ, НАЧЕ ЛІТОМ
Сонце гріє, наче літом,
милу землю знов і знов.
Так, як сповнене привіту
серце дідове—любов.
З сонцем разом я сміюся,
з сонцем в рідному краю,
і дивлюсь—не надивлюся
на Орисеньку мою.
Над садами сині висі,
сині висі, як моря…
А в волоссячку Орисі
бант червоний, як зоря.
ЧИЯ МАЛЕСЕНЬКА РУКА
Чия малесенька рука
тримає двері так завзято?
Сміється й діда не пуска
моя Орися до кімнати.
„Пусти мене, моя ти зірко,
пусти, краса моїх очей!”
Біля зачинених дверей
я удаю, що плачу гірко.
Одкрила внученька… Ура!
І од „плачу” немає сліду.
Орися хусточкою діду
уявні сльози витира.
СМІЄТЬСЯ РАДІСНО ОНУЧКА
Сміється радісно онучка,
мов розсипає промінці…
І потопа маленька ручка
в широкій дідовій руці.
Іде онученька помалу,
а біля неї дід старий.
І на голівку їй поклала
зоря вінок свій, золотий.
НЕ КУЄ ЗОЗУЛЯ НАД ІРПІННЮ В ЛІСІ
Не кує зозуля над Ірпінню в лісі,
де в кущах ожини сонна тишина.
Кізоньку біленьку згадує Орися,
кізоньку, що з нею гралася вона.
Одгуляє осінь… Білими снігами
все зима укриє. Але прийдуть дні,
і весна настане з сонцем і квітками,
задзвенять пташині співи в вишині.
Там іще ми будем, де тополі й клени,
й над ставком дрімає верб плакучих ряд…
Буде годувати листячком зеленим
кізоньку Орися з милих рученят.
ЗНОВ ДЕНЬ ШУМИТЬ
Знов день шумить. Нема нічної мли,
і в небесах погасли дальні зорі.
Мою Орисю тепло одягли,
бо холодно і вітряно надворі.
В саду звучать дитячий буде сміх,
де віти кленів в небо простяглися.
І буде йти з бабусею між них
горобчиком нахохленим Орися.
ЗНОВ СОНЦЕ ГРІЄ, ЯК УЛІТКУ
Знов сонце гріє, як улітку,
в його промінні все сія.
І усміхається, мов квітка,
мені Орисенька моя.
Стоїть і світиться неначе,
а перед нею довгий шлях…
Її дорослою я бачу в житті,
що прийде у квітках.
Для неї все: поля, і висі,
і квітів пах, і шум дібров…
На всі путі твої, Орисю,
хай світить дідова любов!
