мушля
смертельна рана у душі. жовтневий лід.
кипить за горизонтом неозора глибочінь.
стрибок у прірву. "прощавай!" - кричать нам вслід.
тут я - не я, лише моя самотня тінь.
сміюсь у вічі вічності. зринають бульбашки.
приємно, тихо стелиться ця шовкова блакить...
а в небі все літають якісь чудні пташки.
так байдуже на вітрі мій прапор майорить,
і колір його білий, як ця остання мить.