На берегах п'янкого моря,
На берегах п'янкого моря,
Серед прекрасних птиць,
Зажурено дивившись в даль,
Сиділа моя ясноока пані.
Закутавшись у пір'я й гомін,
Вона все мріяла про нас.
Їй щебетали птиці: «Нема його, нема!»,
А та лише сльози тихесенько лила.
Гукала мати: «Ходи сюди ж, до мене доню!
Не слухай серце, донечко моя!»
А пані моя ж зовсім молода,
Вона щодня блука в рожевих мріях,
Де нам покрова батьківська дана.
І люди нам вже не наказ,
Де не ховаюсь я у тіні і не кажу,
Що краще буде так.
У світі тім, її рожевім й осяйнім,
Ми лиш одні, затихли люди,
Птахи лиш дзвінко гомонять.
