одне невпокорене гроно
ці грона занадто важкими стають після денного світла.
пливе розпашіла смола, клубиться густа позолота
і сняться великому дереву розщеплені навпіл висотки,
гучні літні дзвони і соки журливі, як ноти.
і все це живе і ридає зі стебел і листя органів,
пульсує у кронах і сховах, виходить за контури, з ладу,
а ти все збираєш уперто налиті тугі виногради
у кутиках свого малого едемського саду.
кусають каміння, як хліб,
розносять насіння за вітром
полишені квіти у домі, з якого не вийти.
і дихають досі в кулак там
сухим запечатаним криком
настінні святі за окладом потрісканих вікон.
що палиш нас, доле, -
тебе тут ніхто вже не втолить,
не вийме, як скалку, із синього чаду кімнати,
і нікому плід твій до себе додому забрати -
хитається серця одне невпокорене гроно.
а в нім весь вогонь,
і у німбах над ним ходять люди,
а в нього душа вже тисячу душ відносила,
і як би не жив ти - пектиме
й однаково буде
чекати на день твоєї появи
і сили.
