Оптимістичне
Туман підступно криє повороти,
лягає сиво на долоні площ.
Чому такий холодний він на дотик,
ранковий дощ...
Крізь сито хмар стікають покраплинно
секундами години рік у рік.
Вже не один із них за обрій сплинув.
Та я не звик...
Не звикну до заплаканого неба,
до монотону сірого буття.
Байдужому дощу гріха не треба,
ні каяття...
Ні співчуття, ні жалю за минулим,
за шляхом, що лишився за горбом.
Та щось передбачає серце чуле
не на добро...
Не за добром летить в туман тривога,
аби минути новий поворот
і в гості не потрапити до Бога
під крик ворон...
Та промінь в далині темнобузковій
розносить береги свинцевих хмар.
І розлилася світом сонцеповінь,
як Божий дар!
