Південнокаліфорнійський реквієм
Пам’яті Лялі Савицької-Маланчук
На твоїй вулиці захворіли дерева.
Зрізують їх. Пахне в повітрі камфорою.
Тепер тут посадять евкаліпти
— ти називала їх — безвстидниці.
Вони — як ми з тобою — нетутешні.
Але вони — здорові. Їм тут добре.
Країна цвіте вічною весною.
На дах твоєї хати вишнева буґенвіля
прослала пишноцвітний килим.
Довгошия якка ряхтить перлинами свого намиста.
Тверде листя маґнолій
ховає зелень трави від гарячого сонця.
Білі й рожеві олеандри
регулюють рвучкі потоки автострад.
Це твоя країна вічної весни.
Я тут — лиш гість, але ти любила її,
як той австралійський евкаліпт.
Ти водила мене в зелені дикі каньйони,
у пустелю, що дише таємним своїм життям,
і білі хвилі океану вдаряли у вікна
ресторану наших зустрічей.
Я знову прийшла на зустріч з тобою,
але ти заховалася в зелені затінки кипарисів
і незайманість твого затишшя
стережуть гостродзюбі суворі райські птахи,
що заглядають з-поза зеленолистих своїх щитів,
а поруч — зловорожі аґави вигинаються,
мов злющі змії.
Гомін життя навколо.
В бородатій твоїй непідстриженій пальмі
завелися галасливі шпаки й голуби.
Дзижчать, мов комахи, малесенькими крильцятами колібрі,
викльовуючи нектар з квітів гібіскуса.
Пасма гір твоїх, як звичайно, заховалися
за серпанком туману,
а гаряче сонце, як щовечора,
потопає в холодних водах великого океану.
Тільки тебе немає.
Загинуло камфорне дерево. Ще день, ще два —
розвіється запах по ньому. Виростуть нові евкаліпти
і діти не знатимуть, що жили тут колись
камфорні лаври.
Коротка наша мить вічності.
Коротша, ніж вік камфорного лавра, ніж вік евкаліпта.
Добре було ходити нам удвох по цій землі,
милуватися її красою,
або — як ти це, бувало, казала:
“ходити й усміхатися.”
1990
