Пошуки вертограду
Ще трохи — і ти збожеволієш
від щастя продиратися крізь оці кущі.
«Суниця, — повторюєш, — малина,
порічка, ожина, ліщина, аґрус!» —
і знову, як заклинання — спочатку.
Сполохані птиці, деякий час покружлявши
сідають тобі на плечі.
Мурахи повзуть угору
стовбурами твоїх ніг.
Щe трохи — і ти затремтиш
від насолоди вмирати у цих кущах,
гладячи теплих лисиць,
котрі перебігають тобі стежку,
ще трохи — і ти переступиш…
Межа вертограду невидна.
Її, можливо, й немає, хоча
старий Петро стоїть, мов опудало,
відганяючи від саду
всіляку потолоч, охочу поласувати
ябками…
Твоє кружіння колись виявиться
недаремним.
Залишаючи на шпичастих гілках
рештки сорочки і шкіри,
прослизнеш-таки в найгустіші чертоги
кисню і світла!..
Як і колись шепотітимеш,
мов заклинання: «Бузина,
калина, чорниця, шипшина, бузок!»
Впізнаватимеш кожен прожилок
на листках і кожну ягоду, і піщинку,
бо всьому є своя назва,
яко на землі, так і на небі…
