Поворіт
Країно рідная! ох, ти далека мріє!
До тебе все летять мої думки.
Їм страшно й радісно, якась надія мріє…
Так з вирію в свій край летять пташки.
Чи не здається їм, що принесуть з собою
Новії, ще не співані пісні,
Що в краю темному, сповитому журбою,
Блиснуть пісні, мов блискавки ясні.
Се вже було колись… Се вже не раз бувало:
Я на чужину йшла шукать надій –
Як в рідній стороні мені їх бракувало –
І обновлення силі молодій.
Я марила весь час про воріття хвилину
Серед чужого, іншого життя, –
Та завжди першую колючую тернину
Приносила хвилина воріття.
Холодний зброї блиск, от перше привітання,
Кордонні вартові непривітні…
«Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?» –
Питалися мої думки й пісні.
Мене знов обступила тісна, щільна
Неволі рідної знайомая стіна,
І кожна думка там, що народилась вільна,
Враз блідла, мов невільниця сумна.
Там ангел помсти злий, суворий дух темниці,
Проймав мене знов зором огневим
І мрії чистії, мої гірські орлиці,
Геть розганяв мечем своїм кривим.
Спотворено тоді пісні мої бриніли,
Оті нові, неспівані пісні;
Стурбовано думки крилами тріпотіли,
Мов над огнем метелики нічні.
Не раз було мені так прикро, непривітно,
Як у безлистім гаю під дощем,
Мов у глухую ніч, і жаско, й неохвітно,
І серце знов заходилось плачем.
Тоді мені ота далекая чужина
Здавалась краєм вічної весни.
Так перелітная приборкана пташина
Про вирій смутно марить восени.
5.06.1899
