ПРИНЦ І ЦИГАНКА
ПРИНЦ І ЦИГАНКА
Не бійсь любові впасти аж до ніг -
Лиш би вона всміхнулась... Подивися,
Куди веде те колесо доріг,
Що у самотність горду заплелися.
Ті тисячі століть, що проминули,
Вже навіть не здаються людям сном.
Було усе... Чого лише не було?..
Дном вниз був світ, і був до верху дном...
Не уявиш, хоч очі і примружиш...
Там певно ще не знали про вино.
Сказав раз принц направду чи із дуру,
Що проживе на світі без жінок.
Він закохавсь ще в юності в циганку,
Що зваблювала танцем запальним.
Признався їй із трепетом в коханні, -
Та лиш відчув окови від вини.
"Простіть мені, Високість королівська!
Не відповім не "Так" Вам, а ні "Ні".
Не вмію так ходити, жити, їсти,
Як Вам годиться... А при Вас й мені..."
Всміхнулася, вклонилася й ледь чутно,
Як вміють тільки ангели і птах,
У даль свою лиш свій забрала смуток,
Топтати королівськії міста.
Вона була не знатна, не багата, -
Дитя вітрів і матінки землі...
Уміла хліб, як може заробляти,
І танцювати краще королів.
Їй полюбились очі його карі...
"Та я - не ця, подумала, не ця,
Щоб стати перед вівтарем у парі,
Й пройти життя стежками до кінця."
Він лютував. "Як може не любити
Вона мене? Та хто... Та хто вона!!?
Гуляннями до ранку ненаситна,
Розпусниця, жебрацьке циганя!..."
Йому гординя заслонила дійсність,
Ятрила душу вже й пісень луна.
Намислив він прогнати з короліства
Циганку, щоб про неї і не знав.
Позбувсь її із променями ранку,
І ніби заспокоїлась душа. -
Любив себе він більше, ніж циганку,
Свою гординю злобою втішав.
Та серце не прогнати... - Лиш померти.
Із кожним днем ставав лиш більш сумним,
Коли щоніч приходила обдерта
Любов ота, щоб плакати у сни.
Шукав її, та не знайшов - на кару,
І не влюбивсь в нікого, - як на зло...
Збулись слова, промовлені намарно.
Прожив і без жінок!... Ось так було.
І аж до смерті каявся в одному,
Що не зумів припасти їй до ніг,
І не зробив їй королівство домом... -
Розбив гордині пута кам'яні.
(С) МАРІЯ КАРУК-ФЕДИНА
