Спогад
Я буду слухняним, я не сумуватиму.
Ти зможеш гордитись, ти зможеш усім розповісти,
Як я шнурки сам зав'язую, як я читаю всі букви,
Як мене двічі не треба просити, щоби розповів віршик.
Я їсти не хочу, посиджу-подивлюсь на стінку,
Не вередую, просто сниться, буває, усяке.
То плавиться чиєсь обличчя, то сам розбиваюсь на друзки, то, знаєш, відрубують голову.
Дякую, що поклала під ліжко дзеркало - так значно краще.
Без тебе в садку було важко - кругом одні діти,
Бігають, плачуть, сміються, цілуються в щоки.
Я за ними геть не встигаю, коли мені сумно,
А сумно без тебе мені майже завжди.
Якщо ця сука ще раз зніме з мого зошита обкладинку з дональд-даком,
Я її поріжу, чесне слово, пирну її в жирну дупу, чи куди там дістану.
Не для того, я букви виводив, щоб вона цю обкладинку чіпала своїми гімняними пальцями,
А для того, щоб ти похвалила мене, свого любого сина,
А твої подруги від заздрості верещали й мокріли, як сучки.
Я чув, як ви з татом трахались, і це було нестерпно.
Так, ти не зчулася, як я вже вивчив це слово.
Мені здається, ти його зовсім не любиш, і робиш це не від хорошої долі.
Натомість ти млієш, і мрієш, і мрієш про мене.
