Телефонний дзвінок.
Алло!
Чи чує мене хтось?
Я замкнувся всередині себе на вісім замків.
І нема ані сліду принцеси у жодному з замків.
Хоронити себе між уламків засніжених міст?
Не в піст.
Долі твіст, власний хвіст підібгати, геть з районів, де щоночі лунають травмати, і нумо наодинці тулитися до батарей у обійми.
Коли вийду з кімнати - безслізно, безкровно, і майже безкрично мушу триматися.
Аби холод норвезьких очей не прорвав мою душу - триматися мушу.
Запхатись під ковдру удвох - та годі про це навіть мріяти.
Казано ж тобі - допоки ногами дано тобі землю міряти, пам'ятай - минуле зрозумій, теперішнім живи, а майбутнього не чекай - прийми.
Але як? Як можна зарання прийняти те, що ще навіть назустріч не вийшло?
А навіщо жити зараз і тут, коли людина - трут, з її розумом біснуватим закута собою, собі ж сидить в хаті і не знає, чи ще вона тут, чи вже вона досі там?
З майбутнім не легше - не вперше, та страхи квартирують в минулім.
Хоча б науковцям не плюнути в очі: "Мудрі? І без зусиль ваших - від роду свого маю в голові я машину часу."
Але що змінилося?
Я часом втрачаю час, а часом - не часом, а стало.
Невмолимий брязкіт сталі на моїм передпліччі жахає.
Та я не злякаюсь.
Циферблат з запітнілим екраном - відростив я в долоні сніжок. Сніжок падає за пазуху - і без тебе постійний мій шок...
Сказав би я так, якби мав на те право. Та не скажу.
Як тільки відкрию рота - в очах бачу: клопота, в очах до мене бридота, бо я - се болото, що наважилося торкнутися безкраїх вічних снігів, кришталевих обрамлень стін, золотих невгасимих хрестів.
Я не скажу.
Мовчу.
Навчився, наперед знаю.
Відкрив рот. Закрив. Ковтнув.
Відразу по очах читаю -
Алло...
Алло..
Алло.
Я все знаю. Абонент не відповідає. Не тому що абонент не хоче, не тому що абонент не знає. Абонент просто не відповідає!
Алло. Алло. Алло.
В морозі тебе ніхто не чує.
Під снігом тебе ніхто не чує.
Слабким тебе точно ніхто не почує.
Тож навіщо всіх чути тоді?
