Ти заплутала білою ниткою наші серця.
Ти заплутала білою ниткою наші серця.
Наділа кайданки на руки та заховала у своїх сніжних очах.
Опинившись в них я побачив довгу дорогу та сніжні безмежні края.
А під ногами волосся, чорна непроглядна земля.
Серце - безпросвітна хуртовина.
Твоїх очей завірюха забрало моє тіло.
Тільки ліхтарі гадають по дорозі чи блищать твої очі.
І я, який не бачу далі носа, несміливими кроками прямую у даль.
Ти у полоні моїх світлих, білих мрій.
Ми наче море, живемо і плачемо.
Насміявшись кажемо як добре зараз нам було.
Ми гаї, ліси, степи та забута риба в озері на дні.
Піднімаючись на верх ми втрачаємо я та кажемо ми.
Але питання чи я кохаю, ще пливе на спинні.
Можна казати це слово сто раз на годину.
Але при цьому не мати ваги.
Параноїти наші серця може і кожен, але на обман серця не здатні усі.
Я ще чекаю на свою правду, самому собі.
