Ти людина лише тоді, коли тобі страшно
Ти людина лише тоді, коли тобі страшно
І скроні шалено пульсують, рвуться від болю.
Ти людина, яка обирає сама собі долю
І жахається, наскільки життя виглядає позавчорашньо.
Невдоволені виголоси важливих та їх завищенні очікування
Не мають нічого спільного з об'єктивним
І світ здається тоді дещо фіктивним,
Коли в ньому немає твого голосу і хоча б трішки їства.
Навішані ярлики пронизують лише верхній шар шкіри,
Тому, їх завжди легко позбутись з епітелію.
Ніхто не матиме на виробництво тканин монополію,
З яких робишся, з яких сочешся, з яких прагнеш сили та віри.
В кістках твоїх сидить неприборканий хаос,
Що потребує введення в кров найкоротшим шляхом.
Ти купив його, не просячи, нижче за поверхом,
Щоб тепер благати зверхності зверху, аби спустили хоча б трос.
І так, лише коли мені страшно я є людина,
Бо боюсь назватись чимось іншим, кимось власним.
Буває, що підходить до вікон людина-поет нещасним
І пише розлого про те, що він всьому є причина
Й кінець на нескінченному горизонті займистих мрій...
