* * *
Уста твої, як дикий мед, солодкі.
Весь сонця жар улігся на долоні.
Серпневі ночі – ви такі короткі,
щоб цілувати очі, очі сонні…
Торкнутись мрій у волошковім полі,
злетіти разом вище хмар і неба…
Сьогодні ми поєднуємо долі,
і – певен – далі проживем, як треба.
Навіки вдвох, мандруючи в світанки,
теплом сердець розводячи тумани,
забудьмо хоч на мить ворожі танки!
Й той бій, що завтра, може, тут настане.
Покличе Матір – я піду до бою,
сховавши слізний поцілунок в душу.
І виживу, бо я живий тобою!
Любові клятву смертю не порушу.
В агонії розбомбленого світу,
крізь присмак крові й пороху набоїв
несу надію, вічністю зігріту,
що завтра день народиться без болю.
Що завтра сльози висохнуть від сміху
і голуби злетять над рідним дахом.
Кохання наше – ця єдина втіха –
не втрапить в пащу розпачі і страху!
В окопах в полі під акорди грому
до серця пригорну твою хустину.
Не плач, кохана! Я вернусь додому!
Надіньте ж, Мамо, хрест – в дорогу сину…
