«Видно, так заведено навіки» /С.Єсенін - Дункан/
«Видно, так заведено навіки,
Тридцять років… — краще, не спіши.,
Все сильніше спалені каліки,
Ми, життя шануєм… — у душі.
Мила, краща., вже мені під тридцять,
Та земля миліша з кожним днем.
Чи від того серцю стало сниться,
Що горю., рожевим я вогнем.
Як горіти, то вогнем без смуги.
Не даремно в липовім цвіту
Вийняв я обручку у папуги,
— Знак того, що маю долю ту.
Хміль — обручку., — мить дала., циганка,
Знявши з пальця, — дав його тобі.
І тепер, сумує, ні… — шарманка,
Думати не можу не в журбі.
Голову болотний вир мороче,.
А на серці… — паморозь і імла;
Може ти, комусь та ще й., — охоче,
Цю обручку з сміхом віддала.
Може, у цілунках, до світанку,
Він тебе розпитує, що мла.,
Як смішного, дурника… — слів танку.,
До чуттєвих віршів довела.
Ну і що ж! Мине колись ця рана.
Гірко бачити життя… — з образ:
Перший раз, поета — хулігана.,
Обдурив папуга клятий., — враз.»
