ВОЛЯ
Угорі ще останні зірки не розтанули
і куди зачарованим оком не кинь -
малахітовий степ і крізь ранішню синь,
наче клапоть хмарини, летить над отавами
легкокрило щасливий від дикості кінь.
Роздувається грива вітрилом наповненим,
терном чесана, вмита травневим дощем.
Степові полини з ковилою товче
розкуйовджена воля копитом некованим,
свистом злим батога не принижена ще.
Сивий полиск боків ще не витерто шлеями,
до свободи розбіг не втинали віжки,
і не зваблював хліб із чужої руки.
Що із того, що доля колись ще нашле йому
непосильну утому підйомів крутих.
А господарські коні ішли, ніби крадучись,
поки в полі іржав неприручений біс.
І ховали в очах неподолані заздрощі,
витягаючи долі обридлої віз.
