Заграло небо арію дощу
Заграло небо арію дощу
на смугах вечорового вокзалу.
Шалений вітер обійняв зухвало,
і чується мені: «Не відпущу».
А ні, то хтось прощається… На мить?
На день? На рік? А чи наза́вжди, може?
І небо вже вдяглося у погоже,
а на обличчях їхніх все дощить.
Вокзал плете контрасти з почуттів:
чекання, зустрічі, палкі обійми,
неначе хаотичні кадри фільму
чи відгуки давно забутих снів.
Багряний смуток і утіхи шквал,
рожевий сміх отут на кожнім кроці.
Немов енциклопедію емоцій
гортаю, переходячи вокзал.
