«Женщина с планеты Земля» /О. Митяев/
У безсонної, з веселощів, в боргу,
Умовляю, ніч., мене приспати знов.
Подорослішати - юнак, так і не зміг ...
Примудрився не старіти, йти в любов.
Земна ця жінка, не лишає вмить
Надії, так ніякої.., між тим:
Поруч я - вона співає, а коли
Зникну, перестане - й в хащах рим.
І літо в заметілі не сгорить
З тополями кохаючись повік...
Марную час - яскраву щастя мить,
І все сумую на Планеті Мрій не рік.
Знову айстри ще й найкращі, принесу,
Як землянин рядовий серед землян,
А вона пиріг готує - цю красу
З диких ягід, з сонячних полян.
На вечерю будем пити трунок - квас.
Заспівати скаже, тихо, під баян,
Що ласкаво, не по нотах в сотий раз,
Зве життя, що вивчив в щасті ран...
І літо заметіллю не сгорить.,
З тополями кохаючись повік...
Марную час - яскраву щастя мить,
І все сумую на планеті, так, - не рік.
Про вино холодне, наче сніг,
Всі розмови, нікудишні, на біду;
Ще про те, що сорок зим не зміг
Віднайти життя, що й не знайду.
Всі серветки вчать мої думки
Про сумне безкрайнє диво меж.
Я б давно знайшов ніч, залюбки.,
Знаю - ти, мене все ж ніжно ждеш.
Кохана жінка - краща ніж весна,
Мені наснилась, так, вся справа - в ній;
Лиш нескінченна літа мить ясна,
Тополь зомлівших край дороги мрій.
