Кацай Олексій
Світло розбилось на скалки і в кришталевому смерку безладдя
ледве в очах палахкоче смуток вечірнім багаттям
варево чорних сузір’їв ллє порожнеча венова
на керамічні обличчя ворога і чатового
Відлюдкувате каміння викресливши з небокраю
з прихистку хмар пурпурових ніч на будівлі сповзає
й зорі віщують нам друзів бо від долівки до стелі
Де зорі блищать мов облізлий той хром
де хмари із обрієм скуті
воруше пташина вогненним крилом
щоб темряву з неба здмухнути
Не в змозі злетіти мабуть що від ран
а може ще дуже зарано
проте вже минуле зникає і нам
Ми завжди потрібні й своєчасні
бо життєвий хитросплет подій
навіть у жахливості прекрасний
і солодкий в гіркоті своїй
Ось котаючи слова по роту
я вчуваю цього світу суть —
притаманний плоду присмак поту
На відстань невситенну
крізь безлад перелогу
між мною і землею
утиснулась дорога
А в темряві обабіч
як закоцюблі мури
миттєвості зліпились
Нишком неначе досвідчений євнух
тихо мов нота що спить у трубі
по площині відображень непевних
йшов я повзбіжно самому собі
І невловимим чудовиськом Нессі
спостерігав як тягнула свій хвіст
виснаженість пасажирських експресів
На мілині космічних океанів
як сполох
стоять церкви чи іншопланетяни
в скафандрах білих в золотих шоломах
Галактики ранкової змедвянів
гіркий серпанок
і промені вилущуючи з сонця
Зірка Полярна
мені сьогодні наснилась
що змерзнувши полинула у ніч
до моєї домівки
і біля груби скрутилась
неначе зморена срібляста кішка
Вранці
Знов гусінь слів повзе по сторінках
метеликами щоб злетіти завтра
туди де в невербальності часів
кружляють неословлені планети
й невимовленим стискуючи серце
життя сплелося у вогненні кулі
бо навіть душі оку невидимі
розжарених галактик форму мають
На лицях зморшки, мов промоїни на глині
під зливою часів з надгалактичних хмар,
куди ми, грішні й безневинні,
здіймаємо життя свого тягар.
По колу котиться планети брила,
свій шлях гойдкий змикаючи раз в раз,
і розірвати нам не вистачає сили
Щоб зорь
розірване намисто
зібрати стане
у пригоді
непогамовне
товариство
суворооких зореходів
що знає
Звивається сузір’їв огудиння
перетинаючи Чумацький Шлях
і пуп’янок з рипучого каміння
гойдаючись на зоряних вітрах
здіймається кудись Протуберанці
кружляють як вогненні упирі
та надсилає він вночі і вранці
биття сердець ледь чутні позивні
Мені з безмежжя котрий рік
космічний пише мандрівник
листа, в якому до сих пір
клинопис марсіанських гір
ніким, хто зиркнув був у лист
і навіть мав до цього хист,
нерозшифрований: не треба
читати чужинецьке небо!
