Олесь Гончар
Мов дівчата худенькі, ялини
Розбрелись по безпліддю гір.
Дерев’яна гірська хатина,
Чорних буйволів повен двір.
І хазяйська дочка-мадярка
Виносить мені молока.
Усміхнулась до мене жарко,
Батьківщино, для нас підійми
Чорну хмару далеку.
На безводді потріскались ми,
Ніби камінь у спеку.
Батьківщино, здалека пошли,
Нам терпіння й відваги.
Потемніли твої соколи
Угору та вгору, один за одним.
Тисне нам сонце важке на плечі.
І сонце здіймаєм! Катовані ним,
Його ми возносим, його ми предтечі.
У плечі солоні уївся станкач.
Коней останніх покинули вчора.
Не в силі впіймати уже передач
Запасні в’яжу підкови
До луки сідла.
В чужі гори нам дорога,
Ніби меч, лягла.
Рвуться коні. Камінь дзвонить.
Віддає луна.
В межигір’ях, у бескеттях
Скільки днів уже, скільки ночей
Доводиться нам не спати.
Під нами, як Ноїв ковчег,
Дриґотять і гудуть Карпати.
Красива ніч, велика ніч,
Як марево сторіч.
Достиглий місяць з висоти
Освітлює хребти.
По каменю мій кінь ступа,
Вузька моя тропа!
Внизу озера білі хмар
І сторожкий мадяр.
Двоє лежали в житі,
Кров’ю стікали двоє.
А дні уже пережиті,
А дні іще не прожиті
Зійшлися над ними в житі.
А найприкріше для мене,
Що свідків тоді, як на зло,
Цієї страшної сцени
У мене в степу не було.
Коли я наїхав на міну
І кінь мій став на диби.
По самі йому коліна
Здрастуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут,
Серцем щодня я літаю
До тебе, за бистрий Прут.
Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Опалений полум’ям бою,
В диму прокоптілий гіркім,
Гордись, піхотинцю, собою,
Званням рядовим своїм.
Гордися, що в бурю й негоду
Ти варварську гониш орду,
Що спиш у тяжких походах
Кілька хвилин на ходу.
Часто вечорами
В тиші фронтовій,
Як далеку пісню,
Чую голос твій.
Це було далеко,
Це було давно.
Ще як в Бессарабії
Як прийду я з війни додому,
А ти віддана будеш другому,
Не схилюся я перед тобою,
Обіймуся з своєю журбою,
Та вийду яв поле широке,
Розкажу йому горе глибоке,
Піснями гіркими заллюся,
Додому прийду —