Тіна Карабанович
Вірний рицар міій, зажди…
Серце вільне ти прости,
за докір світлого мовчання…
Десь там знову хтось
вмирає від кохання…
Навчись на світі чесно жити…
Притомились очі і душа,
скажи милий, то моя вина?
Під чужим небом
Світить чуже сонце
Чужі руки
Довгі…Жовті
Дні розлуки…
Твої-мої муки…
«І більше не пахнуть підсніжники…
весна…
І більше не тепло від чаю…
І більше не чути кохаю…
брехня…
І ще один вірш
молитвою рядків
Розлита музика
Та вино в кришталь…
Вечора вуаль
І нічого не жаль:
Ні світу, ні сонця,
Навіть неба.
П’янка спокуса-
Ось що нам треба…
Не чужі і не коханці,
ми в любові самозванці.
Сама собі війна,
«Шукав її,
як запах літа…
Шукав її,
як квіти по весні…
по листю жовтім восени…
холодної зими…
Розкинула по картах я:
Доля, воля-пустота…
Ворожила за ніч…
по тінях із пліч…
Лився тонко віск.
Ви, люди продаєте душі
й молитесь до неба,
чи цього вам треба?
Роздягни мене…
тонко й ніжно
до струни…
Обніми мене навічно
серед вітрів
і чиїхось листів…
Залиш мені на спомин…
не сонце,
«Я за тебе помолюсь,
сьогодні, завтра
через рік.
Хай стигнуть сльози, пані,
виших стомлених повік…
Я за тебе помолюсь-
чи друг мені, чи ти мій ворог?
І тільки дим моїх лукавих цигарок,
Усі ми - диваки,
у всіх свої дивацтва.
У когось є розваги і дана моді,
а інший залюблений у свободі.
Яка ж міра дивини,
де хтось украде дивні сни?
« І я напевно створена із снігу-
як та зима холодна і безжальна…
Бо не жаліюсь й не жалію
у когось долю як повію…
І напевно серце з льоду маю,
як ті сніжинки з краю і до краю.
Бо не надіюсь й не прощаю
Червоний погляд та вуста,
якась не та мелодія моя…
Примарно тиха,
мов за лиха…
Терпка отрута-
моя одвічна писанини мука…
І все для неї…
Все йому…